Психологія спілкування

«Не тягни в рот. Не займай! Замовчи! Припини нити. Зараз одержиш! » Довідаєтеся? Якщо ні, то просто простежите за своєю мовою під час спілкування з нащадком. Це шаблонові фрази того, як батьки розмовляють зі своїми дітьми. А скільки разів саме ви повторювали це своїй дитині? Проаналізувавши даної репліки, уживані на адресу своїх дітей, висновок напрошується сам собою. Нудотне повторення моралей, які дитина вже завчила напам'ять. І які зовсім не сприймаються дітьми, не дивлячись на те в якому тоні й з якою інтонацією ви йому це говорите.

Як би не дивно це звучало, але в більшості випадків погане поводження дитини, це результат виховання його батьків. Психологи затверджують, що в дорослих є кілька варіантів «швидких» відповідей на питання дітей, до яких вони прибігають, знищуючи, спроби встановлення яких-небудь відносин зі своїми чадами.

     

Фрази звучні як наказ, позбавляють дитини права вибору й беруть під сумнів його самостійність. Все це прямим образом впливає на самооцінку дитини. «Виключи негайно! Сходь і візьми. Принеси й подай». Не наказуйте, а просите, дитина із задоволенням допоможе вам, виконуючи доручення. Не забувайте про те, що все, що ви вимовляєте, має авторитет для дитини. І незабаром ви самі станете жертвою такого обігу. 

     

Більше негативний вплив на дитину мають погрози. «Якщо ти не перестанеш, я піду», «Не встигнеш вчасно я тобі влаштую». Вимовляючи такі фрази, ви не просто набудовуєте дитину проти себе, але й викликаєте в ньому бажання зробити вам на зло. Породжуєте агресію, змушуючи дитини замикатися в собі.

     

Фрази, що починаються з «Ти повинен…», програмують свідомість дитини, на досягнення поставленої перед ним мети. Але адже не завжди, виходить робити, тому що потрібно, або тому що сказали. Наприклад: «Ти повинен перемогти», дуже часто вживана фраза. Ви набудовуєте дитину на перемогу, але раптом трапилося, так що він програв. Дитина почуває себе подавленим і не гідним своїх батьків.

     

Дитина, що звернулася до батьків за радою, у першу чергу просить участі у своєму житті. Це прохання про співпереживання в першу чергу, і тільки потім про рішення даної ситуації.

     

«Психологічна глухота» - стан дитини, не обертаючої уваги на ваші лайки, попередження й ради. Найчастіше на всі ваші спроби поговорити дитина буде відповідати «Відстань!», « Набридло», «Скільки можна», «Вистачить уже!». Але обвинувачувати його в такому поводженні, даремно. Кращого всього переглянути своє поводження стосовно дитини.

     

Налагодити стосунки із цілком можливо, але тільки в першу чергу, у корені помінявши своє відношення до нього. Вимовляючи усе вище перераховані «шаблонові фрази», у серцях, ми звичайно ж переживаємо й турбуємося, але в нас не завжди є час і сили говорити, а не відмахуватися від власних дітей. Але не забувайте, що в будь-якому віці, дітям потрібна батьківська любов, підтримка й розуміння. Поважайте своїх дітей, залишайте право вибору за ними, не давайте дитині приводу думати, що він заважає вам.

     

Існує й багато інших автоматичних реакцій на поводження дітей. Слідкуйте за своєю мовою, виправите своє поводження, і дитина піде вам на зустріч. Ще краще провести не великий експеримент. У плині дня виключите критику, лайки, накази й моралі. Замість цього хвалите, схвалюйте всі починання. Проведіть час разом, сходите в кіно, на ковзанку, пограйте у футбол. Реакція не змусить себе чекати, у вас буде можливість довідатися про свою дитину багато нового. Поясните причину свого подразнення, розповідайте про те, як любите його. Адже що б ви говорили, діти не дивлячись ні на що люблять вас.

У три роки дитина переживає сильне потрясіння: вона розуміє, що не є центром не лише світу, а й своєї сім'ї. Особливо її вражає відкриття, що тато любить маму, а мама - тата. До цього вона неусвідомлено відчувала себе центром сім'ї, відчувала, що саме навколо неї, з її приводу відбувалися емоційні сплески в сім'ї. Розчарована дитина починає капризувати, виявляти агресію. В дійсності вона стала самостійнішою, і дорослі відчули, що можуть приділяти їй менше уваги. Відходять форми спілкування, які були провідними у період немовляти і ранньому віці: дорослий - дитина. Тепер дитині дають зрозуміти, що спілкування будуватиметься інакше, хоча такі стосунки не зовсім влаштовують дитину. Вона ревнує, виявляє невдоволення, однак змушена прийняти ці нові форми спілкування.

     

Особлива ситуація складається тоді, коли в сім'ї відсутній один з батьків. Типовою є ситуація, коли при розлученні дитина залишається з матір'ю. Маленька дитина не замислюється над цією ситуацією. Але подорослішавши дитина з'ясовує, що у неї є тільки одна мама. Це вражає дитину, вона стає стурбованою, легко збуджується. Але найкращий вихід з такої ситуації, це коли вихованням дитини займатиметься рідний батько. Хороші батьки, створивши чи не створивши нові сім'ї, не повинні знімати з себе відповідальність за свою спільну дитину.

     

Хороші батьки подають приклад своїй дитині, не тиснуть на неї, намагаються виховати у неї почуття особистості. Для цього слід поважати свою дитину, любити її, давати їй можливість виконувати допустимі бажання, виховувати у неї свідоме ставлення до своїх вчинків.

   

У цьому віці дитина вчиться новим формам спілкування з незнайомими дорослими і дітьми, відвідуючи дитячий садок. Як би не подобалося дитині в дитячому садку, вона чекає того моменту, коли її заберуть додому. Вона не може обійтися без батьківської уваги та ніжності.

У дошкільному віці дитина інтенсивно оволодіває мовою як засобом спілкування: за допомогою мови вона вчиться розповідати про значущі для неї події, ділитися своїми враженнями; будувати з людьми адекватні лояльні стосунки, дізнаючись від дорослих, що до людини слід звертатися по імені, вчиться вітатися з людьми, дякувати за увагу.

     

Мова як засіб спілкування виконує не тільки функцію обміну інформацією, але й експресивну функцію. Використовується не тільки інтонація, але й міміка, пози і жести. Наслідуючи батьків і близьких людей, дитина несвідомо переймає стиль спілкування, емоційні прояви, мовну культуру. Недисциплінована з точки зору мовної культури та емоційних проявів сім'я одержить в своїй дитині зліпок своїх недоліків у спілкуванні.

     

Авторитарний стиль - жорсткий стиль керівництва з опорою на покарання, подавлення ініціативи, примус. Незважаючи на вік дитини, їй ставлять вимоги незаперечного підпорядкування. Думка дитини, як правило, не враховується. Такі батьки очікують від дитини досягнень, які переважають її можливості.

     

Ліберально-потуральний стиль характеризується використанням принципу вседозволеності. Дитина позбавлена уявлень про те, що можна, а що не можна, а тому не зможе вчасно і нормально увійти до соціального простору людських стосунків. Любов батьків сліпа: одержуючи надмірність ласки, дитина не може стати самостійною людиною, яка орієнтується в світі прав і обов'язків.

     

Найефективнішим стилем виховання є ціннісне ставлення до дитини і розуміння необхідності її нормальної і своєчасної соціалізації. Цей стиль спирається на потреби дитини в позитивних емоціях і в реалізації домагань на визнання. При доброзичливості і любові до дитини батьки вчать її наслідуванню, використовуючи навіювання та переконання.

     

Ще одна проблема виникає, коли в сім'ї з'являється друга дитина. У цьому випадку дитина може відчувати відчуження, відсторонення. Щоб уникнути цього, батьки повинні приділяти їй достатньо уваги. Якщо дитина буде відчувати себе впевнено, то не тільки не буде ревнувати, але й відчує себе старшим братом чи сестрою.

Всi нормальнi батьки люблять свою дитину і підтримують її. Здавалося б, що складного: кивнути в потрібний момент, поплескати по плечу, сказати підбадьорливі слова. Однак не все виявляється так просто: які саме слова вважати підтримуючими, тут часто виникають різночитання і підміна сенсу. Однак є стійкий показник того, що батьки роблять все правильно, - це подяка дитини. Будь-які інші реакції - показник збою у відносинах. 

     

«Син дуже дивно реагує на мою підтримку і підбадьорення, - скаржиться мама. - Такі розмови майже завжди закінчуються сльозами і відмовою продовжувати розпочату справу. Наприклад, син отримує трійку, приходить додому сумний. Я йому кажу, м'яко, не лаю: «Треба старатися!» Він відповідає відразу з викликом: «Я намагався!» Я не реагую на його виклик: «Ну, раз три отримав, значить, недостатньо намагався». Син: «Я не можу. У мене не виходить". Я: «Що тобі заважає?» Син: «Мене Антон весь урок смішив. Я не міг через це зосередитися». Я: «Це найпростіше - провину звалити на когось іншого. Треба самому відповідати за свої дії». Син нічого не говорить, починає плакати. Я починаю сердитися, не заспокоюю його. Як ще його підтримувати?» 

     

Наведена розмова мами з сином добре ілюструє, на жаль, типові підміни змісту, де результатом спілкування стає не підтримка дитини у складній для неї психологічнiй ситуації, а щось інше. Розберемо, який внесок робить кожна «підтримуюча» фраза в кінцевий результат - сльози дитини. Отже, дитина помиляється, отримує оцінку нижчу очікуваної. Вона засмучена приходить додому. Мама її не лає, але каже: треба старатися! Що означає ця фраза для дитини? 

     

Мама вважає, що син не приклав достатньої кількості зусиль для досягнення необхідного результату. Отже, дитині погано, і мама на цей стан накладає звинувачення в неналежнiй старанності. Дитина протестує: я старався! Мама розбиває його опір залізним аргументом, апелюючи до результату. Тепер дитина ні собі, ні мамі не може довести, що зусилля вона прикладала. 

     

Далі хлопчик розписується у своїй повній неспроможності: я не можу... Тут мама дає сину провокуючу можливість зняти з себе провину за те, що відбувається. Однак ця можливість саме провокує, тому що вже в наступній репліці мама повертає синові провину в подвійному обсязі. У подвійному за те, що переклав відповідальність на зовнішні обставини, хоча саме мамине питання (що заважає?) підштовхнуло сина до відповіді, за яку йому довелося поплатитися. 

     

Від безсилля, від небажання потрапляти в пастки, розставлені мамою, хлопчик плаче. Може тепер, бачачи непідробне горе, мама його пожаліє і підтримає? Нi. Мама, бачачи сльози, вважає сина м'якотілим і дратується: я його підтримую-підтримую, а він цього не цінує - реве. А могла б і покарати за низькі оцінки. При такому підході мама починає сприйматися підступним монстром. Однак, по суті, це не так, мама підтримує сина як уміє. Або так, як підтримували її саму в дитинстві. На рівні почуттів спогадів не залишилося, немає відчуттів від цих слів, залишилися тільки самі слова: треба старатися! 

     

Стати на місце дитини в такій ситуації досить легко. Можна уявити, як чоловік, пробуючи вечерю, супиться і каже: «Котлети сьогодні не вдалися! Треба краще старатися!» Відразу виникає відчуття несправедливості: адже могла б просидіти за серіалом, а на вечерю зварити магазинних пельменів, але я зробила котлети, я намагалася. А далі можна повторити весь діалог мами з сином лише з незначними змінами. Неприємна картинка виходить. 

     

Підводячи підсумки, можна сказати наступне: розхожі виховні штампи (треба старатися!) не виконують підтримуючої функції. У них інше завдання, як і у всіх фраз, що починаються зі слова «треба», найчастіше це контроль і вказівка на помилку. У даній ситуації (і в їй подібних) це надмірно, дитина і так засмучена. Якщо поглянути на події очима дитини, підтримуючi слова знайти значно легше. Що хотілося б почути від чоловіка в разі не зовсім вдалих котлет? Та, що завгодно, але не повчальне: «треба старатися».

Мовні шаблони, які з одного боку збіднюють мовe і ускладнюють взаєморозуміння, тому що спілкування зводиться до обміну стандартними мовними конструкціями, кожну з яких співрозмовники розуміють по-своєму. 

З іншого боку, для дітей, які ще тільки вчаться взаємодіяти за допомогою спілкування, вони можуть дуже стати в нагоді. Давайте розглянемо декілька фраз, які допомагають полегшити дітям комунікацію як зі своїми однолітками, так і зі старшими.