Злочин і покарання
Реакція батьків на вчинок дитини має бути продуманою, вільною від негативних емоцій. У реакції не повинно бути істеричності. На істеричний крик, жестикуляцію, надлишок емоцій дитина відповідає тим самим. Не повинно бути люті, гніву. Лють призводить до надмірних покарань, а це породжує в батьків муки сумління. Спочатку покарали, а потім шкодують, жаліють. Тепер в очах дитини винні батьки і вона стає в позу ображеної. Не слід погрожувати дитині, краще попередити. Часом погроза сприймається гірше, ніж саме покарання. В погрозі завжди є шантаж, і зрештою дитина також починає шантажувати батьків.
 Необхідна профілактика. Вона полягає в тому, щоб запобігти небажаним діям дитини ще до їх здійснення. Для цього потрібно сформувати в дитини прийнятну реакцію на певні обставини, виробити вміння самостійно й адекватно їх оцінювати і відповідно діяти. Краще запобігти, ніж потім карати. Необхідно поспілкуватися з дитиною, пояснити, розповісти, показати на прикладі, чому так робити можна, а так — не можна, до яких наслідків може призвести порушення якогось правила, норми, розпорядження, яке покарання воно тягне за собою. Треба вчити дитину робити такий аналіз самостійно, думати, перш ніж щось зробити, передбачати наслідки скоєного. Дитина народжується гармонійною, чистою і досконалою. Вона відкрита для світу, вона вбирає все, що їй дають дорослі. Чим буде насичуватися її розум, наповнюватися її душа, залежить переважно від нас — батьків, дорослих. Напевно, покарання як засіб виховання ще надовго залишиться в нашому житті. Для того, щоб його позбутися назавжди, треба дуже багато змінити в нашому суспільстві, в культурі сімейних взаємин, у системі суспільного виховання. Мабуть, не знайдеться жодної дитини, яка хоча б раз не поводилася «погано», «негідно», «не слухалася», «бешкетувала», «вередувала». І вже напевно не можна відшукати жодного дорослого, який жодного разу не карав свою дитину. Пропоную провести невелике дослідження й розібратися в цьому непростому питанні. А почнемо ми з того, що дізнаємося: Чому діти немов «напрошуються» на покарання? Так відбувається з різних причин. Наприклад, у батьків завищені вимоги до дитини, і малюк не може поки досягти тієї заповітної планки й бути занадто гарним. Або він стомився й більше не може поводитися спокійно. Його нервова система «дає» збій, і малюк буквально «божеволіє» на очах у розгубленої мами.
Трапляється й так: у родинах, де дитину виховують обоє батьків (а іноді до процесу долучаються ще й бабуся з дідусем), кожний із дорослих ставить різні вимоги, що суперечать одна одній. І як би не намагалася дитина бути гарною для всіх улюблених людей, десь вона обов’язково припуститься помилки й отримає свою частку покарань. Можлива й така ситуація: сьогодні мама дозволила те, що заборонила ще вчора. А завтра, коли дитина скористалася цим дозволом, покарала свого «неслухняного» спадкоємця. Тобто в цьому випадку простежується непослідовність вимог дорослого. «Неслухняними» можуть здаватися гіперактивні діти, які не завжди можуть контролювати свою поведінку належним чином. І не їх провина, що малюки не можуть відповідати батьківським очікуванням. Мабуть, ситуації можна називати досить довго, але зміст кожної з них полягає в такому: Перш ніж карати дитину, спробуйте зрозуміти причини її поведінки. Як почувається дитина, яку покарали? Я не знаю таких дітей, які байдуже ставилися б навіть до найпростішого і, на перший погляд, невинного покарання. Ось якої думку вони самі про почуття, що відчувають у момент покарання: * мені страшно, здається, що всередині в мене вогненна куля і вона зараз лусне; * я тремчу й боюся підняти голову, на маму боюся дивитися, дуже хочу, щоб вона швидше пішла на роботу; * мені боляче, і я потім тривалий час плачу й не можу заспокоїтися; * я прагну сам собі заподіяти біль, щоб тато мене не карав; * я ведмедика обіймаю й мовчу, а мама сердиться ще більше; * у мене коліна ось так тремтять і навіть голова, а потім, коли мене вже покарали, тоді відразу стає добре. Це відчуття лише шістьох малят, яких батьки карають зовсім по-різному. А як почуваються мами й тата, які карають своїх дітей? Тато Вадим: «Як я почуваюся? Просто жахливо. Отже, у мене забракло сил, терпіння, розуму, зрештою, щоб зрозуміти дитину й знайти до неї ключик. І я зірвався, насварив. А в мене поганий характер – нізащо не попрошу пробачення, якщо не правий. Ось і виходить, що я, замість того щоб отримати від дитини бажане (потрібно було вчасно вирушити до садочка), просто повівся як поганий батько. Дочка ридає, я засмучений, до садочка спізнилися. Ані результату, ані поваги». Тато Віталій: «Намагаюся не давати волю емоціям. Без покарання виховання є неможливим, про це ще Макаренко писав. Дітей карали, карають і каратимуть. Раніше в школі тримали різки з певною метою. Загалом, можу сказати, що я досить хороший батько, хоча іноді мені здається, що з покаранням я передаю куті меду». Мама Анжеліка: « Пам’ятаю, що я відчувала у своєму дитинстві, коли мене мама карала. Мені здавалося, що я дуже самотня, нікому не потрібна. Я засмучувалася, коли мама на мене кричала, і пообіцяла собі, що на своїх дітей не кричатиму ніколи. Тому мене турбує почуття провини, мені соромно, але нічого не можу вдіяти із собою». Мама Віра: «Злюся на себе за те, що знову зірвалася. Причому розумію, що караю свого пустуна за те, що сама коїла в дитинстві. Але стала якась нервова, зриваюся постійно, кричу й навіть нецензурні слова вживаю». Як бачите, почуття батьків різняться, але радості від того, що вони карають дітей, слава богові, ніхто не відчуває. Як саме батьки карають своїх дітей? Коли я запитала батьків, від чого залежить «сила» і «зміст» покарання, то відповіді отримала такі: «від того, що дитина скоїла», «від того, чи стомилась я на роботі», «від часу доби (увечері я вже не такий спокійний), «від того, чи голодна я», «від стану здоров’я дитини». Отже, не завжди покарання залежить від того, у чому й наскільки провинилася дитина. Ось цікаві результати опитування батьків за темою: «Як ви караєте свою дитину? • Шльопнути по попці або по руці: 62%; • позбавити задоволення, розваги, прогулянки: 37%; • позбавити перегляду телевізора: 20%; • не розмовляти з дитиною: 17%; • побити: 14%; • позбавити грошей на кишенькові витрати: 14%; • позбавити солодощів: 11%; • конфіскувати іграшку: 7%; • замкнути в кімнаті: 5%; • дати ляпаса: 2%; • відправити спати без вечері: 1%; • інше: 9%. Зверніть увагу на те, що 64% батьків використовують у своєму педагогічному арсеналі фізичне покарання. А може покарання скасувати взагалі? Добре б так і зробити, тоді й проблеми б зникли. Але насправді розумне покарання не шкодить, а допомагає дитині. Якщо батьки дотримуються причиново-наслідкових зв’язків (провина – покарання), якщо дитина не відчуває «кордонів» і потребує м’якої корекції, якщо вона робить таке, що загрожує її життю, то, мабуть, без покарань не обійтися. Чому не можна карати дитину фізично? Тому що це дуже принизливо. Наприклад, у багатьох світових культурах ляпас вважається приниженням іншої людини, тому що дитина не може відповісти вам тим самим, і в цьому полягає найголовніша несправедливість фізичного покарання. Тому що, роздаючи «безневинні» ляпаси й стусани мимоволі демонструємо дитині приклад агресивної поведінки, і вже за короткий час вона засвоїть, що бити – це нормально. І якщо вам скаржитимуться, що ваша дитина б’ється в школі або в садку, то претензії ви можете пред’являти тільки до себе. Головне питання, яке батьки повинні поставити собі: «А що я робитиму завтра, якщо раптом дитина мене не слухатиметься?» Тобто яке покарання я придумаю, щоб дитина була керованою, якщо я сьогодні її відшльопала або била ременем? Адже поступово страх в дитини зміниться на апатію і байдужість. Не бийте дитину, тому що завтра ви вже не зможете вплинути на її поведінку. Чи правильно не розмовляти з дитиною, для того щоб її покарати? Деякі батьки насправді вважають, що краще на дітей не кричати, не бити їх, а на якийсь час позбавити свого спілкування, тобто не розмовляти та взагалі не звертати увагу на дитину. «Я пам’ятаю, у моєму дитинстві тато практикував таке: я щось скою не так, а він раз – і замовчав. Ненадовго, усього на годину – дві, не більше. Але я за цей час так сильно переживала, мені здавалося, що покарання ніколи не завершиться, що тато мене не любить. Для мене таке покарання було найстрашнішим, тому я ніколи не застосовую його до своїх дітей і нікому не раджу», - запевняє молода жінка, яка сама виховує двох малюків. Неправильно вважати, нібито моральне покарання ранить менше, ніж покарання фізичне. Насправді таку самотність дитина переживає іноді навіть значно яскравіше й сильніше, ніж ляпас або окрик батька. Спочатку малюк не розуміє, що саме відбувається. Він звертається до мами або до тата, і так відчуваючи гостре відчуття провини. Адже, як правило, діти, які почуваються винними, прагнуть отримати підтримку батьків. І в цей момент дорослі припускаються помилки, позбавляючи малюка своєї підтримки, ніби говорячи: «Тепер ти сам за себе, я тобі не допоможу, розв’язуй ситуацію самостійно». Але як це робити, малюк поки не знає. Він не розуміє, що потрібно зробити: попросити пробачення, заплакати, склеїти розбиту чашку, піти геть із маминих очей… А батько продовжує мовчати, і поступово малюкові стає страшно, тому що він почувається розгублено. Як же так, мама, найрідніша і найближча людина, раптом не посміхається, не підходить, не розмовляє! Іноді діти навіть відчувають сильний стрес від такого покарання. Вони можуть протестувати, поводитися ще гірше, щоб привернути батьківську увагу. Або починають плакати, щоб мама нарешті зглянулася й вибачила, припинивши бойкотувати. Як правило, у такому випадку дитина не сприймає ваші виховні впливи, забуваючи, за що ж її так жорстоко покарали. Що робити, якщо дитина не реагує на прохання, поки на неї не прикрикнеш? Не кричати! Це перше, що потрібно зробити. Потім непогано проаналізувати типові ситуації, за яких так відбувається. Розберемо таку ситуацію. Дитина дивиться телевізор і не бажає йти спати. - Сергійку, іди спати, уже пізно. - … - Сергійку, я кому сказала, іди спати, уже пізно. - … - Якщо ти зараз же не підеш спати, то я не дозволю тобі цілий місяць дивитися телевізор. - Ну мамо, я ще десять хвилин подивлюся. (за 10 хвилин) - Сергійко, я кому сказала, щоб ішов спати, уже пізно!!! Як би могла вчинити мама, щоб не кричати на дитину, не погрожувати їй, не доводячи ситуацію до конфлікту? (Перш ніж вимкнути телевізор) - Ти ж пам’ятаєш, Сергійку, про що ми з тобою домовлялися? О 20.00 ти сам вимкнеш телевізор. Якщо хочеш, ми можемо погуляти з тобою перед сном або я можу тобі почитати. - Мамо, але там фільм суперський, а спати я ще не хочу. (о 19.55) - Сергійку, за п’ять хвилин буде восьма година. Можеш збиратися на прогулянку. Розповіси мені, що за фільм ти переглядаєш? Якщо фільм ще не скінчився, можна буде переглянути його в запису, я допоможу тобі його знайти. (Сергійко вимикає телевізор.) - Молодець! Ти тримаєш своє слово, як справжній чоловік. У першому випадку мама не нагадує синові про те, що існують «правила гри», які насправді є в кожній родині. Отже, вона демонструє синові, що ними можна зневажати. Її роздратування поступово накопичується й перетворюється на агресію. Мама не отримує відповіді, хоча кілька разів намагається достукатися до дитини. Зрештою – яскравий конфлікт, у якому мама гнівається на сина. У другому випадку мама посилається на правила, встановлені в родині. Швидше за все, їх обговорили раніше, і тепер мамі залишається лише нагадати про них синові. Вона пропонує йому не відразу йти спати (дитині складно переходити від неспання до сну занадто різко), а вибрати – прогулянку або читання книги разом. Тобто вона залишає синові вибір, хоча й наполягає на тому, щоб він вимкнув телевізор. Мама хвалить Сергійка за те, що він дотримав слово. Зрештою пропоную кілька правил, що допоможуть батькам виховати дитину.
Саме часті покарання роблять дитину несприйнятливою до наших спроб її виховати.
Це про те, що карати просто «під гарячу руку», «для профілактики» або «за компанію» не лише неправильно, але й шкідливо для дитини.
Тобто дитина повинна розуміти, за що саме її покарано. Поясніть їй: я караю тебе, тому що ти … Ми домовлялися з тобою, що в такому випадку ти … (розповідаєте про те, яке покарання тепер набуває чинності).
Дитина поки ще не може сприймати занадто «тривале» покарання. І якщо ви позбавляєте її «комп’ютера», телевізора або прогулянки, то не можна робити це на місяць або навіть більше. Поступово малюк забуде, за що саме його покарали, і дивуватиметься, чому це він не гуляє разом із дітьми. Такі тривалі заборони, як правило, порушують не лише діти, але й самі батьки.
Дитина повинна знати «правила гри», тобто мама й тато обов’язково мають домовитися про те, що в родині можна, а що – ні, довести це до відома дитини. Так само вони мають повідомити, що ж відбудеться, якщо дитина порушить правила й заборони, тобто якого покарання їй доведеться зазнати.
Не можна карати дитину за те, що ви, дорослі, робите самі.
Наприклад, не можна карати вже дорослу дитину принизливим стоянням у кутку або миттям підлог у всій квартирі.
Не можна придумати дитині відразу кілька покарань за одну провину або покарати на дуже тривалий строк. Не можна відкладати покарання: дитина може забути, за що вона покарана, або дуже переживати, очікуючи на покарання. Сімейне виховання досить часто супроводжується покараннями. Враховуючи дитячу психологію, покаранням для дитини може бути, наприклад, суворий погляд або жест, заборона займатись у даний момент улюбленою справою, відмова від спілкування з дитиною, прилюдне (у рамках сім`ї або кола друзів) винесення засудження дитячим діям і вчинкам, ізоляція від оточуючих, тілесні покарання. Застосування покарання, як методу корекції, висуває певні вимоги до батьків. Вони мають добре знати дитину, розуміти її психологію та вікові особливості. При зверненні до покарання, необхідно пам`ятати, що це, головним чином, допоміжний метод виховання. Серед перерахованих вище видів покарання ні в якому разі не можна допускати прилюдного осуду та тілесних покарань, які сприймаються дитиною (і це цілком логічно) як образа, приниження її гідності. Позитивних результатів від таких покарань чекати не доводиться. Вони викликають лише злість, замкненість, грубість, ненависть до батьків, до інших людей. У ситуації, в якій дитина, по висловлюванню батьків, виявляє упертість, не підкоряється їх вимогам, не хоче визнавати їхню правоту і свої помилки, фізичне покарання створює ілюзію вирішення конфлікту: дитина, до цього довго впираючись, швидко підкоряється, просить пробачення, виявляє всі ознаки покірності і слухняності. Батькам у цих випадках невтямки, що підкоряється, просить пробачення і т.п. не їхня дитина, що свідомість дитини, усі нормальні її зв'язки з зовнішнім світом порушені і її мовою з ними говорить інстинкт самозбереження, тваринна емоція страху. Задамося питанням, що ж таке покарання. У голову відразу лізе спогад про отримані в дитинстві декілька ляпасів чи про домашній арешт за недбало надряпане домашнє завдання, або за витівку. Але, напевно, згадаються і друзі, для яких ляпаси були звичайною справою, оскільки сипалися праворуч і ліворуч, і ніяка “домашня в’язниця” не могла змусити їх акуратніше писати. Тому що покарання – це зовсім не дія з боку караючого, а те, що відбувається в дитині, яку карають. Те, що вона при цьому переживає. З погляду психології це добре усім відоме неприємне почуття сорому і приниження, від якого хочеться якомога швидше позбутися і ніколи більш не переживати. Якщо ми караємо дитину через власну нетерплячість чи поганий настрій, а також через приступи злості, що находять на нас, то своє самопочуття ми трохи поліпшуємо, але з виховної точки зору наша поведінка не тільки розходиться з метою, але і приносить шкоду. Дитина хвилину страждає, можливо, й плаче, просить пробачення, але в її розуміння справедливості це не входить, і вона не відчуває за собою потрібного почуття провини, немає і полегшення, немає уроку на майбутнє. Покарання має бути об`єктивним, справедливим, усвідомлюватись дитиною. Саме тому, виносячи те чи інше покарання, батьки мають пояснити в доступній і зрозумілій для дитини формі, за що її карають, і переконати, що таке покарання є справедливим. Надто суворе покарання дитина сприймає як несправедливе, протестуючи проти нього. У такому випадку вся увага концентрується саме на цій несправедливості, а не на тих діях, за які винесено покарання, тобто його застосування не досягає своєї мети. Надто м`яке покарання сприймається як потурання, викликаючи зверхнє ставлення до порушень порядку й дисципліни, спричинює формування у дитини почуття безкарності, нехтування думкою батьків тощо. Заохочення як виховний засіб більш діюче. Якщо покарання лише зупиняє погані вчинки, то заохочення орієнтує на гарні і закріплює їх. Під заохоченням не можна розуміти цукерки, футбольний м'яч чи велосипед за шкільні успіхи. Краща нагорода для дитини – свідомість того, що вона принісла радість улюбленим людям, а подарунок у додачу лише символізує це. Там, де символ стає головним і самоцільнім, де лише він змушує дитину добре поводитися, – у сім’ї щось негаразд. Якщо за будь-яку помилку дитина чекає покарання і нічого більше, то вона не навчиться правильно поводитися. Крім того, вона буде боятися того, хто карає, прагнути обдурити його, щоб уникнути покарання. Ніякі докори і покарання не зроблять школу приємнішою для менш обдарованої дитини. Але якщо за кожен маленький успіх хвалити і підбадьорювати її, з'явиться надія, що вона буде працювати з задоволенням і повною віддачею. Заохочення і покарання – основні виховні засоби. Це означає, що з їхньою допомогою ми досягаємо визначеної виховної мети. Ціль покарання, таким чином, не потопити грішника, а врятувати і витягнути! Спосіб для цього – пробачення! Пробачення – це не нагорода, а звільнення від напруги провини, очікуваного чи вже отриманого покарання. Це по суті примирення. Як будь-яке звільнення, прощення народжує добрі почуття до визволителя. Тільки тоді дитина буде любити караючого батька чи матір і переживати нові провини як прагнення виправитися, помиритися, добре поводитися надалі. Але і тут варто уникати крайностей. Ніколи нічого не прощати означає байдужу, нелюдську, антипедагогічну поведінку. Вона лише поглибить прірву між вихователем і дитиною. Але завжди охоче прощати всіх – значить втратити авторитет і можливість впливати на дитину. Так що і тут розсудливість і розуміння індивідуальних якостей дитини будуть служити нам кращим орієнтиром. Виносячи заохочення, батьки повинні уважно стежити за тим, як дитина реагує на них, щоб уникнути виникнення пихатості. Навпаки, якщо у дитини з якихось причин сформувалась занижена самооцінка, якщо вона докладає зусиль, але в неї не все виходить так як треба, можна іноді відійти від об`єктивності: заохотити дитину, навіть якщо вона в цілому цього не заслуговує. Фактично це буде заохочення не результатів діяльності, а ставлення до неї, заохочення старанності, відповідальності, настирності, бажання виконати доручене. Заохочення треба застосовувати обережно, вдумливо, всебічно враховуючи можливий ефект. Його необхідно поєднувати з вихованням у дитини почуття відповідальності, вмінням критично оцінювати зроблене, з тим, щоб задоволення від досягнутого викликало не просто самозадоволення і гордість, а бажання досягти нових, ще значніших успіхів. Важливою умовою розвитку самостимуляції у використанні заохочень і покарань є дотримання міри. Важко навіть сказати, що більш шкідливо у вихованні: захвалювання, зловживання, заохоченням чи навпроти, покарання по всякому приводу. На відміну від таких форм непрямої вимоги, як схвалення й осуд, що є повсякденними, рядовими впливами на дітей, заохочення і покарання як засіб корекції повинні використовуватися значно рідше. Можна сказати, що ефект застосування заохочень і покарань пропорційний частоті їхнього використання. Тільки в тих випадках, коли необхідність заохочення чи покарання жорстко і недвозначно диктується конкретною ситуацією, треба до них звертатись. На питання, як правильно розподіляти покарання і заохочення, не можна дати точної відповіді. Виховна проблема полягає тут не в кількості, а у відношенні дитини до караючого і до того, що заохочує. Це глибоко особиста, індивідуальна справа батьків і дитини, у ній сфокусовано усе, що їх зв'язує і зближає. Важливо, як формувалися їхні взаємини, наскільки вони емоційно близькі один одному!
Щоб покарання вплинуло, дитина повинна пережити почуття провини. Їй треба усвідомити, що вона деяким чином порушила хороші взаємини з батьками чи іншими людьми. Без цього почуття покарання усього лише відкритий акт насильства, безглузде дратування, або даремна витрата енергії. Воно не є вихованням. Тим самим є і справа із заохоченням. Нагорода – це аж ніяк не те за що ми її як правило вважаємо, а те, що сприймається дитиною як заохочення, задоволення від того, що її люблять і симпатизують їй. Зрозуміло, подібне почуття хочеться довше стримувати і частіше переживати в майбутньому. |
|
