Розлучення батьків У людей трапляються різні складні ситуації. Зараз ми поговоримо про такі, на жаль, традиційні моменти в дорослому житті, як розлучення батьків і вплив цієї події на дітей. Часто, потрапляючи у стресові ситуації (розлучення, розрив стосунків), жінки стикаються з різними небажаними запитаннями не лише з боку сторонніх, а й власних дітей. Стороннім можна і не відповідати, а от із дітьми все інакше. У них іще мало життєвого досвіду, проте це не означає, що вони не здатні зрозуміти, що сталося. Тому можна спробувати на їхньому рівні розповісти про таку ситуацію. І коли це відбувається, діти навіть іноді допомагають дорослим пережити негативні почуття (на своєму рівні). Наше життя дуже різноманітне... Можна зустріти кого завгодно, подружитися, закохатися, вийти заміж, народити дитину і... розлучитися. Багато жінок здатні на сміливі революційні вчинки. Але як буває потім образливо, самотньо, шкода себе, і клубок до горла підкочується, і сліз не стримати, і земля з-під ніг утікає... Скільки мужності треба мати, щоб прийняти важке рішення й зрозуміти, що так жити не можна; знайти слова і сказати: «Я більше так не можу, не буду... не хочу страждати, не хочу мучити ні його, ні себе!». Знайомі слова?.. Жінці важко, з огляду на незахищеність не лише матеріальну, але й психологічну. Канули в небуття колишні догми: «Як же так? - Що скажуть люди?», «Я повинна терпіти, нести свій хрест». Зараз жінка більше соціалізована й вільна, ніж раніше. Тому в неї є право вибору. Право вибору — це добре, проте його наслідки часто бувають надто сумними для наших маленьких, улюблених і рідних малят. Жінка може важко переживати розлучення, але в неї виникають невідкладні справи, турботи, час поступово ніби вимиває гіркоту з серця. У декого залишається почуття провини перед дитиною за зроблений вибір. В інших — образа на саму себе, на ситуацію чи партнера. Варіантів багато. Діти бачать маму й тата нерозривним і неподільним цілим, тому коли щось трапляється, діти схильні думати, що це саме вони спричинили таку ситуацію або чимось завинили, і батьки більше не разом.
Діти починають відчувати страх, біль, гіркоту, переживати почуття провини. От і уявіть собі на хвилиночку, як жити й почуватися винним у розлученні власних батьків... Діти зовсім беззахисні, їм дуже дискомфортно, вони не розуміють, чому, навіщо, як це трапилося? Не завжди знають, що потрібно робити зі своїми почуттями. А якщо з дітьми не розмовляють про подібні справи, їм стає ще важче... Найважливіша, найвідданіша мамі людина — це її дитина. Коли дітям погано, ми намагаємося їм допомогти, але наша невпевненість у собі, що особливо може виявитися після розлучення, здатна заважати довіряти власній інтуїції. Жіноче прагнення бути правильною мамою, не показувати свої негативні почуття або переживання, робити все ідеально, досконало виховувати дітей — це чудові прагнення, що загострюються в багатьох після розлучення, але не сприяють зближенню й установленню розуміння між мамою та дитиною. Насправді це задоволення особистих амбіцій, адже власну ідеальність ми хочемо показати іншим, і так зменшити свій біль. Але дитина має знати, що з її мамою все добре. Вона зовсім не страждає й не хвилюється від того, що мама не ідеальна. Дитині важливо, щоб мама була спокійна, впевнена в собі, стабільна і щаслива. Багато батьків після розлучення бояться розповісти дітям про те, що відбулося, про свої справжні почуття. А дехто ще й зганяє образу на дитині, яка не зовсім вчасно, на їхню думку, вимагає від них уваги, пояснень (ми теж не залізні), або стає некерованим, замкнутим, агресивним тощо. Але це проблема лише дорослих, яку варто сприйняти не як звинувачення. Якщо зрозуміти, що причина в дорослому, це спрощує роботу, бо працювати доводиться тільки із собою. Насправді страждання — природна частина нашого життя. Що глибше ми здатні страждати, то глибше відкривається радість. Якщо не боїмося страждати, то не боїмося й любити. Особливо важливо переживати посильну частку суму і прикрощів дитини — це умова, за якої може сформуватися внутрішній світ, той захищений від чужих очей особистий, суб’єктивний простір, де кожному добре та спокійно із самим собою (без телевізора й телефона). Лише в печалі ми знаходимо найглибшу точку дотику до свого життя: чи зможу я після втрати (зради, втрати) все ще любити життя? Уміння радіти й насолоджуватися передається дітям від народження. Уміння страждати їх потрібно вчити, не демонструючи свій страх перед переживанням горя, зберігаючи власну гідність. Нехай діти теж про все знають. Якщо ви не говорите з ними про свої почуття, діти все одно здогадуються про ваш настрій, і вважають, що у всьому винні вони самі. Діти відчувають набагато більше, коли ви повідомляєте їм занадто мало інформації. Вони знають, що мама й тато нещасливі, і міркують, як зробити, щоб усім знову було добре. Ви не уявляєте, як багато любові та підтримки можуть вам дати син чи донька в такій ситуації. Коли дитина відчуває, що теж може вплинути на вирішення проблеми, вона буде травмована значно менше. Сучасні психологи пропонують дієві вправи для того, щоб допомогти дитині зрозуміти, що відбувається. Можна написати своїй дитині (дітям) листа, подякувати за все, що вона подарувала вам у житті. Щоб написати такого листа, знадобиться мужність, аби відчути власні емоції, сказати «спасибі» не лише словами, а й серцем. Також потрібно подумати про сюжет: нагадати дитині (дітям), як вона допомогла вам, як прикрашає, радує, наповнює ваше життя, яким би нецікавим воно було без неї. Наприклад, написати про те, що особливо зараз, коли ви залишилися без підтримки чоловіка, вам так приємно бачити, що син або дочка сміються, розповідають про свої справи в дитячому садку чи школі. Вам подобається ходити з ним чи з нею в кафе, їсти морозиво, вигадувати смішні історії або плавати разом у наповненій водою і мильною піною ванні... Буде добре власноруч віддати його адресатові і прочитати вголос. Навряд чи при цьому ви зможете втриматися від сліз. Але це будуть сльози, що свідчать про людську близькість. Дуже важливо слухати дитину активно, тобто «повертати» їй у бесіді те, що вона вам розповіла, при цьому позначивши її почуття. Якщо дитина готова говорити, послухайте уважно, що саме вона каже, після її розповіді доречно і вам поділитися з нею своїми переживаннями. І насамкінець: якщо дитина готова слухати ще, запитайте її: «Як ти думаєш, що нам треба зробити, щоб почуватися краще, щоб не було так сумно?». Дуже важливо у період після розлучення часто обіймати дитину, якщо вона не проти, притискати до себе, цілувати, гладити. Цим виражають невербальне співчуття дитині, підтримку. Слід запевнити: що б не трапилося — мама завжди поруч і може допомогти навіть мовчки. Можна підійти до дитини й погладити її, якщо вона не проти. Дотик (м’який) — це жест, що здатний перевести спілкування на ближчий рівень. Можна зауважити, якими іграшками грається дитина в той момент, коли ви до неї звертаєтеся. Щоб налагодити позитивне спілкування, запропонуйте розповісти про її іграшки, про те, що вони зараз роблять. Дізнайтеся, яка в дитини улюблена іграшка, попросіть показати її, пограйтеся разом з дитиною. Можна використати елементи лялькового театру, тобто спробувати озвучити іграшки й запропонувати вибрати озвучування будь-якого героя самій дитині. Якщо дитина не йде на контакт, запропонуйте їй поспілкуватися іншим разом. Замість розмови посидьте поруч із нею, повторюйте її ж дії (проводьте маніпуляції з іграшками, розгляньте картинки у книжці). Запропонуйте малюкові послухати будь-яку казку у вашому виконанні. Не варто одразу обтяжувати дитину позитивними вправами, спрямованими на поліпшення сприйняття ситуації розлучення батьків. Усе потрібно робити в малих дозах і уважно прислухатися до реакції дитини на ваші спроби. Необхідно повторювати ненав’язливі спроби налагодити позитивне спілкування з нею. Знаючи свою дитину, згадайте її улюблені іграшки, речі, теми для розмови. І користуючись цим, виводьте малюка на контакт. Згодом, коли ваше спілкування хоч трохи наладиться, доречно буде піти з дитиною в зоопарк. Так ви одержите не лише нові враження, а й зміните обстановку. Можна звернути увагу дитини на тварин, які виховують своє потомство в «неповній родині», тобто без тата. Спробуйте розповісти малюкові, як живуть такі родини, попередньо прочитавши інформацію про тварин. — Чого саме вони вчать своїх діток? — Як організовують власне життя у світі флори та фауни? — Як бережуть, як піклуються одне про одного? — Як потім дітки створюють свої родини? (Їхні родини не менш згуртовані, а може навіть більше, ніж родини, де є двоє батьків.) Такі тварини, як ведмедиця й ведмежата, виховують своє потомство без самця. Про них існує багато історій, наприклад, «Умка». Можна розповісти історію про кішку з кошенятами, про собак. Щоденник вдячності Із сьогоднішнього дня запропонуйте своїй дитині (дітям) тиждень або місяць разом вести й заповнювати «щоденник вдячності». Записувати туди слід усе приємне, тобто за що ви вдячні прожитому дню. Найчастіше йдеться про дуже прості речі: вдало приготовлену страву, прогулянку на велосипеді, про несподівану посмішку на обличчі продавщиці, про смішного жука — сонечко, яке сиділо на руці і зненацька злетіло, але ніхто не очікував цього, тому всі сміялися...Починати заповнювати такий щоденник необхідно дорослому, щоб показати дитині на власному прикладі, як це робити. Нічого страшного, якщо дитина якийсь час не зможе знайти інформацію для щоденника, ви постарайтеся згадувати хвилини задоволення, радості, пов’язані з вами обома. Згодом дитина зможе щось написати, зрозумівши принцип. Візьміть зошит і напишіть угорі на чистому аркуші: «Де мій тато?». Напишіть свою відповідь на подібне запитання дітей. Любіть, цінуйте кожну мить свого життя! І пам’ятайте: будь-які ситуації — це лише чергові уроки, які можна й потрібно вирішувати. Як правильно почати з дитиною розмову про розлучення? Не варто підбирати спеціальний момент. Обом батькам треба поговорити з дитиною. Краще в обідню пору, не на вечір. Бо дитина може розплакатись, не зможе заснути спокійно. Які слова доречно підібрати? Не треба підбирати ніяких слів. Подивіться дитині в очі і почніть розмову. Можете для прикладу розповісти це як казку: що мама і тато її люблять, але від тепер житимуть окремо, бо так буде краще. Дайте дитині одразу достатньо інформації, щоб вона не фантазувала. Бо деякі фантазії будуть страшніші, ніж правда. Недомовки і шепіт посилюють напругу дітей, викликають підозри. Побережіть почуття дитини. Скажіть їй правду одразу. Мама і тато мають зайняти єдину і чітку позицію, не приховувати нічого і не замовчувати. У скільки років можна вести таку розмову з дитиною? Як тільки вона починає розуміти. Якщо дитина зовсім маленька, то краще відкласти розмову до того моменту, коли в неї виникнуть питання про те, чого мами чи тата немає поруч. Чим старша дитина, тим більше їй можна розповісти. Дітям до шести років досить сказати, що тато жити з вами більше не буде, але приходитиме у гості і дитина зможе з ним бачитися стільки, скільки захоче. Які помилки найчастіше роблять батьки під час такої розмови з дитиною? Найчастіше починають звинувачувати один одного. Батько настроює дитину проти мами: "Твоя мама погана, мене виганяє". Мати каже: "Тато такий нехороший. Ми його виженемо і почнемо жити добре. Щоб він тебе і мене не ображав". Не вмішуйте дитину у свій конфлікт. Не робіть з себе хорошого поліцейського. Для дітей ви і після розлучення залишаєтеся найдорожчими — батьками. Чи не краще приховати від дитини розлучення? Як? Це не можливо! Донька чи син рано чи пізно запитають: чому тато не приходить додому? Куди поділася мама? Постійні недомовки можуть привести до страхів. Брехати дітям не можна. Все рівно рано чи пізно вони про все дізнається. Що не варто розповідати дитині? При дитині в першу чергу не можна виясняти стосунки. Не робіть її суддею. Вона не повинна вирішувати, хто хороший, а хто винен. Якщо розвалюється сім'я, то винні обоє, що не змогли зберегти її. Діти часто виявляються очевидцями бурхливих сцен, а це впливає на їхню психіку, відкладається і пам'яті. Коли такі дітки виростають, їм важко налагоджувати стосунки у дорослому житті. Вони бояться виходити заміж та одружуватися, бо бояться повторити долю своїх батьків.
|
|
