Петриківський розпис

Петриківський розпис виник задовго до появи християнства і грав роль оберегу. Люди вірили, що в красі є духовна сила, і тому вікна і двері будинків і навіть одяг обрамляли магічним орнаментом, який захищав господарів. Ця давня традиція орнаментики сотні років широко використовувалася в побуті українців, зокрема, у запорізьких козаків, і була популярна в поселеннях південних районів Приазов'я ... збереглася тільки в старовинному козацькому селі Петриківка.

Прославилася Петриківка завдяки самобутньому декоративного розпису, який виник разом з першими поселенцями в другій половині XVIII століття. Люди будували світлі глиняні будинки, прикрашаючи їх кольоровою глиною, господині намагалися розписувати свої хати квітковими візерунками. Розмальовували стіни, піч, камін, зовнішній фасад будинку - все це створювало єдиний художній ансамбль.

В основі петриківського мистецтва лежить образне сприйняття рідної природи, любов до української землі. Класичними елементами петриківського живопису є навколишні рослини, зображення яких, до речі, не використовується ні в одному з існуючих видів розпису. Орнаментні мотиви, де переважають яскраві, насичені тони, привертають увагу не тільки колоритом, але й надзвичайною цілісністю творчої ідеї. Простота малюнка насправді приховує довгу й копітку роботу митця, який філігранно зобразив дрібні деталі картини. Основними мотивами розпису є польові квіти, гілки калини, мальви, півонії, айстри.

Свої шедеври мешканки села створювали за допомогою пензликів, паличок, обмотаних тканинами або просто пальцями. Палітра використовуваних фарб рясніла найяскравішими, найбільш насиченими кольорами. Кожна господиня прагнула зробити свій будинок наймальовнічишим, вважалося, що яскраві красиві картини є зовнішнім проявом духовних багатств внутрішнього світу людини. До мешканців же нерозписаних хат ставилися як до людей темних і морально убогих, з якими навіть вітатися не варто. Найстаранніших господарочок в Петриківці називали "чепурушками". Саме вони передавали навички розпису з покоління в покоління.

Петриківські художники малюють переважно саморобними пензликами, зробленими з котячої шерсті (так звані "кошачкі"). У сік рослин додавали яєчний жовток, і цими природними фарбами господині розмальовували свої будинки всередині, а іноді і зовні. Малюнки не були розраховані на довге життя. Раз на рік під велике свято всі настінні розписи змивали і наносили нові.

На початку XIX століття розпис поширився на предмети домашнього вжитку - посуд, скрині, брички. Потреба у подібному декорі спонукала до заняття малюванням цілі родини, які продавали свої роботи на базарі. А оскільки в той час Петриківка була великим торговельним центром, роботи сільських художників здобули популярності в інших регіонах України.

Зростаючий попит на петриківські мальовки не тільки викликав прагнення його задовольнити, але й визначив більш високі вимоги до техніки виконання й художнього рівня малюнків. Заняття художнім ремеслом поступово ставало справою найбільш кваліфікованих народних майстрів, які обрали малювання професією. І вже до початку XX століття тривіальний побутовий декор міцно утвердився як самобутній жанр народного мистецтва.

Наприкінці XIX століття Петриківка легко освоїла масляні фарби, якими місцеві майстри раніше не користувалися (сьогодні до них додалися акрилові й керамічні). Мистецтво розпису розвивалося, з'являлися нові поєднання кольорів, удосконалювалася техніка, і тоді ж виникла категорія живописців-напівпрофесіоналів, які працювали на замовлення.

Пізніше, коли у продажу з'явився папір, в Петриківці почали малювати так звані "мальовки". Провідну роль у цьому відіграла група народних майстрів, які жили і працювали в Києві. Під їх впливом формуються основоположні принципи творчості художників Петриківки. З настанням Першої світової, а потім і громадянської війни і особливо колективізації петриківський розпис прийшов у занепад. Можливо, чудова народна традиція була б назавжди загубленою, якби не місцевий вчители Олександр Статива. Завдяки його старанням у 1936 році відкрилася сільська школа декоративного малювання, викладачем якої стала остання петриківська чепурушка Тетяна Пата. Ця унікальна жінка, не вміючи ані читати, ані писати, навчила тонкощам майстерності цілу плеяду майстрів. Після війни один з учнів школи, Федір Панко, створив у селі творче об'єднання "Петриківка", а потім - експериментальний цех підлакового розпису, який збагатив народний художній промисел новим жанром.

У післявоєнні роки, коли деякі петриківці виїхали працювати до Києва на експериментальний завод художньої кераміки, їх мистецтво спочатку викликало масу критичних відгуків. "Селянське мистецтво" здавалося несумісним з таким аристократичним матеріалом, як фарфор, але петриківський розпис утвердився і там. Приклад тому - подарована ООН ваза, яку розписала відома художниця з Петриківки Марфа Тимченко.

Як художній промисел петриківський розпис сформувався наприкінці 50-х років, коли при художньо-промислової артілі "Вiльна селянка" (потім - фабрика "Дружба"), яка спеціалізувалася на випуску виробів із вишивкою, було організовано цех з виготовлення сувенірів. Народний промисел загнали на конвеєр - після затвердження певного зразка його тиражували без обмежень. Так протягом останніх 40 років у обивателя склалося уявлення, що Петриківка - це обов'язково яскравий розпис на чорному тлі. Насправді чорний фон ніколи не був характерний для традицій петриківського розпису. Але оскільки розпис на чорному фоні виглядав ефектно й такі вироби добре продавалися, вищестоящі інстанції в Києві охоче стверджували малюнки, а заводське начальство "гнало потік". (Важливим фактором було й те, що чорний фон приховував дефекти дерева).

У 60-х роках відродився давній вид народної графіки - розпис дерев'яного посуду. Тарілки в Україні розписували ще з XVIII століття. Спочатку їх видовбували, а пізніше - виточували на токарному верстаті. На рівну поверхню тарілки, яку ретельно замальовували олійною фарбою в один колір, масляною фарбою наносили рослинний орнамент або натюрморт, і дерево з лицьового боку тарілки повністю зникало під фарбою. Коли в українській народній творчості утвердився підлаковий розпис, майстри декоративного графіки повернулися до розпису дерев'яного посуду. У фарби підмішували трохи лаку, завдяки чому вони ставали прозорими і крізь них добре висвічувалося дерево. Перші такі тарілки з'явилися в 1963 р.

1991 виник центр народного мистецтва "Петриківка", який став першим в Україні підприємством, що знаходиться у власності народних умільців. Всі роботи випускаються в авторських серіях, і важко повірити, що кілька десятиліть поспіль петриківський умілець роками повторював 2-3 затверджених в Києві візерунка. Тоді петриківці "дійшли" до того, що розписували навіть пластмасові тарілки.

На початку нинішнього століття почали говорити про те, що самобутнє народне мистецтво Петриківки себе вичерпало. Мабуть, приводом для цих чуток послужила звістка про банкрутство в 2003 році фабрики "Петриківський розпис". Настільки ж незавидна доля спіткала і концерн "Український художній промисел", що мав представництва в усіх регіонах країни.

На щастя, доля народного мистецтва небайдужа тим, для кого воно стало справою житті. Близько 40 митців створили "Центр народного мистецтва "Петриківка", що об'єднав 22 членів Спілки художників і шістьох заслужених майстрів народної творчості. Це виробниче творче підприємство - головний хранитель і продовжувач славних традицій петриківського розпису, зразки якої представлені в художніх музеях понад 40 країн світу.

Сьогодні 45 майстрів працюють тільки за власним задумам та ескізами. Найбільшим попитом користуються роботи Ніни Турчин, Валентини Деки, Катерини Тимошенко, Андрія Пікуша.

В Петриківці діє музей народної творчості, його експозиція включає безліч шедеврів етнічної живопису - це картини, розписні предмети побуту, прикраси. Тут також знаходяться майстерні, де можна не тільки поспостерігати, як працюють художники, а й самому спробувати навчитися що-небудь малювати в петриківськім стилі. І, звісно, тут продаються всілякі сувеніри, також майстри із задоволенням малюють вітальні листівки, розписують прикраси індивідуально для будь-якого охочого.

5 грудня 2013 року Комітетом ЮНЕСКО на сесії в Баку петриківському розпису надано статус нематеріальної культурної спадщини людства. Це є почесним статусом для України!

Варто зазначити, що з осені 2013 року діти в українських дошкільних навчальних закладах уже опановують початки петриківського розпису за альбомами, що їх було надруковано у видавництві “Мандрівець”.